Сповідання віри

Ми віримо в єдиного¹⁾ живого й істинного Бога, про якого так потужно свідчить усе творіння²⁾ — безмежність всесвіту і невимовно малі частини матерії та життя, мудрий лад і дивовижна єдність у безлічі різноманіття та краси. А Творець завжди перевершує те, що створив. Тому ми віримо в Бога, Якого людина не може пізнати і Який невидимий³⁾, Який усюдисущий⁴⁾, всемогутній⁵⁾⁶⁾, вічний⁷⁾, безмежний⁸⁾, незмінний⁹⁾, всезнаючий¹⁰⁾ і цілком суверенний¹¹⁾. Через це людина може з творіння розпізнати лише частку того, яким є Бог. Він мусив відкрити Себе нам через Писання, і лише так ми могли пізнати також Його святість¹²⁾, чистоту¹³⁾, досконалість¹⁴⁾, праведність¹⁵⁾ і ненависть до гріха та грішників¹⁶⁾¹⁷⁾, але й Його безмежне милосердя¹⁸⁾ та любов.¹⁹⁾

В єдиному Богові існують три божественні й безмежні особи¹⁾ вічного буття і повної божественної суті — Отець, Слово (або Син) і Святий Дух²⁾³⁾ — і кожна з них є повною мірою Богом. Водночас кожна особа відмінна у діях і силі, тоді як їхня суть залишається єдиною та нероздільною⁴⁾⁵⁾⁶⁾. І кожна має різну роль⁷⁾⁸⁾ у спасінні людства⁹⁾¹⁰⁾. Це знання про Бога відкриває нам лише Боже Слово в Біблії.

Всесвіт, земля і вся природа не є результатом випадкових фізичних чи хімічних процесів і сліпої еволюції. Ми віримо, що Бог є Творцем і Підтримувачем усього видимого й невидимого¹⁾²⁾³⁾; і що життя на землі в усьому його розмаїтті⁴⁾ було створене Творцем за шість днів за Його волею, саме так, як це описує нам початок книги Буття — і що все творіння було дуже добре⁵⁾.

Створивши всіх небесних істот та інші створіння, Бог створив також людину — чоловіка і жінку, з безсмертною душею та здатністю жити в спілкуванні з Богом. Вони були вінцем творіння, створені за образом Божим¹⁾ у пізнанні, праведності й святості. Мали Божий закон, написаний у їхніх серцях²⁾, але мали вільну волю, яка не виключала можливості зміни серця та відвернення³⁾.

Також у раю людству було дано єдину заборону¹⁾: не їсти плоду з дерева пізнання добра і зла. Але занепалий архангел Сатана скористався підступним змієм, який привів Єву до непослуху, а вона, своєю чергою, привела Адама²⁾. Цим гріхом обидвоє були відрізані від своєї первісної праведності й від спілкування з Богом³⁾. Їхнє падіння в гріх і смерть, що за ним настала, вразили не лише їх, а й усіх їхніх нащадків — тобто весь людський рід⁴⁾. З моменту падіння ми всі народжуємося із занепалою природою⁵⁾⁶⁾, схильною до непослуху і зла⁷⁾, та духовно мертві щодо Бога⁸⁾. Через людину все творіння так само впало в стан тління⁹⁾¹⁰⁾.

Уся Біблія — тобто 39 книг Старого Заповіту і 27 книг Нового Заповіту (без апокрифів, які в Новому Заповіті не цитуються жодного разу!) — богонатхненна¹⁾ і є писаним словом Бога до людства²⁾³⁾⁴⁾, яке одне, у своїх оригінальних мовах, є точною, достатньою, незмінною, безпомилковою та остаточною нормою для всякого спасенного пізнання, віри та послуху, що ведуть до Христа⁵⁾. Будь-які додавання, відхилення чи небіблійні практики завжди позбавляють Писання його повної істини та авторитету.

Авторитет Писання походить від Бога, Який є істина¹⁾; Його Слово також є в усьому істиною, незалежною від думок і вчень людей чи церков. Лише Писання відкриває нам у всій його повноті та безпомилковості цілковите об’явлення єдиного шляху спасіння людства через Христа²⁾. Його авторитет підтверджує Святий Дух у серцях Божих дітей³⁾.

Лише у святих Писаннях Біблії поступово відкривається обітниця спасіння¹⁾ в Месії — Христі, а звершення цього спасіння повністю показане в євангелії²⁾³⁾⁴⁾. Це остаточна звістка про можливий порятунок⁵⁾ грішників від Божого суду та заклик⁶⁾ до покаяння і повернення до Бога. Лише євангелія⁷⁾ разом із дією Святого Духа⁸⁾ цілком достатня, щоб люди народилися знову, ожили та були відновлені до життя на славу Божу⁹⁾. Це ядро євангелії можна зрозуміти в кожному перекладі Біблії.

Через Своє Слово Бог відкрив також Свій моральний закон як частину Свого заповіту з народом Ізраїлю, підсумований у Десяти заповідях¹⁾²⁾. Але той самий закон був уже написаний у серцях людей при їхньому створенні. За Нового Заповіту³⁾ виконання й дотримання закону вже не є умовою спасіння для християн — Господь Ісус звершив усе для нас Своїм святим життям і Своєю жертвою⁴⁾. Сьогодні Десять заповідей слугують християнам образом того, яким є Бог і як мають жити віруючі. А хто є у Христі, той із радості та любові до Нього старатиметься робити це з усією відданістю⁵⁾.

Непомильною нормою тлумачення Писання є саме Писання¹⁾. Ми віримо, що кожен уривок Писання, освітлений Святим Духом через інші уривки Писання, має лише одне правильне тлумачення²⁾³⁾; воно не може мати кількох взаємно суперечливих „істинних“ тлумачень.

Бог не відкинув остаточно занепале та грішне людство, хоча жодна людина не змогла і не може досягти мірила праведності, якого вимагає святий Бог¹⁾, і всі ми заслуговуємо вічного осуду. Проте Бог ще до віків²⁾, зі Своєї любові та благодаті, приготував план спасіння для багатьох. Ще від часів раю³⁾ Бог поступово відкривав цей план через Свої заповіти з людством і через пророцтва. А з настанням повноти часу Він здійснив план спасіння через Свою другу Особу — у втіленні Спасителя, Господа Ісуса Христа⁴⁾. Ця благодать, дана віруючим усіх часів, описана для нас у Писаннях євангелії. Господь і Творець світу впокорив Себе і, хоча жив святим життям, дозволив розіп’яти Себе⁵⁾, щоб викупити нас⁶⁾ з рабства гріху і смерті. Цією жертвою, повною і такою, що ніколи не повториться⁷⁾, Він задовольнив Божу справедливість і примирив нас з Богом⁸⁾; і завдяки жертві Ісуса Його праведність була зарахована нам⁹⁾, а Бог став також нашим Отцем. І лише Господь Ісус, без жодного замінника, є Главою церкви¹⁰⁾.

Віруючі отримують спасіння вірою¹⁾, тобто цілковитою довірою до правдивості євангелії²⁾ та до сталості й незмінності Божого слова. Істинну віру не можна „успадкувати“, і до неї не можна дійти самим лише розумом. Віра є даром Божої благодаті і зовсім незаслужена³⁾.

Отримання спасіння зумовлене також покаянням¹⁾ — тобто жалем за свої гріхи²⁾, проханням до Бога про їхнє прощення³⁾ та навернення⁴⁾, а саме рішенням більше не грішити і прагненням жити для Христа.

Невіддільною частиною спасіння є також процес освячення¹⁾. Навіть спасений віруючий і далі живе в зіпсутому тілі, але гріховні пожадливості мають бути умертвлені освяченням²⁾³⁾. Освячення може початися в людині лише тоді, коли в ній присутній Святий Дух⁴⁾, давши їй нове серце і новий дух⁵⁾. Святий Дух веде віруючих так, що гріх втрачає владу в їхньому житті⁶⁾, тілесні бажання слабшають, а святість⁷⁾ і наслідування Господа Ісуса міцніють.

Бог покликав віруючих до добрих діл¹⁾²⁾, але не як до передумови, засобу прихильності чи допомоги або доповнення до спасіння. Спасіння дається нам цілком безкоштовно³⁾, Божою благодаттю через Христа. Віруючі чинять добрі діла не для того, щоб бути спасенними, а тому, що їм уже виявлена благодать і вони хочуть догоджати⁴⁾ своєму Господу. Хто намагається додати до свого спасіння щось своє, той підпадає під прокляття!⁵⁾

Щоб Боже спасіння досягло свого завершення, до наших зусиль потрібні Божа сила і допомога — не лише на початку спасіння, а Боже спасенне діло триває впродовж усього життя віруючих, аж до їхнього покликання додому, до небесної слави¹⁾. Це відбувається через заступницькі молитви нашого Спасителя на небесах²⁾ (а не святих) і через дію Святого Духа³⁾, головним чином через вплив могутнього Божого Слова⁴⁾, а часто й через співпрацю церкви та виправлення через неї⁵⁾.

У Своїй мудрості й святості та за Своїм вільним рішенням Бог установив, визначив і здійснює все, що коли-небудь відбувається¹⁾²⁾. Проте Він не є автором жодного гріха³⁾; Він не нехтує свободою інших створінь, і все ж доводить Свій всеосяжний задум до мети. Бог знає все, але не тому, що лише передбачає; Він невпинно здійснює все згідно зі Своєю наперед визначеною волею⁴⁾. Ніщо не може статися поза Божим провидінням; навіть наслідки подій, „випадок“, другорядні причини та нещастя підпорядковані Божим цілям, і Він використовує їх за Своєю волею⁵⁾. Навіть падіння деяких ангелів, падіння людства і сам гріх є частиною Божого вічного задуму, спрямованого на спасіння та збереження віруючих через Христа і на вічний осуд Сатани та всіх, хто залишається запеклим у гріху⁶⁾⁷⁾.

Бог також наперед визначив деяких людей ще до створення світу¹⁾²⁾³⁾, обравши їх згідно зі Своєю мудрістю та благодаттю до вічного життя через Христа, залишивши інших жити за власною волею без Бога, або йти за думками й ученнями поза спасінням у Христі⁴⁾, або служити Богові без Святого Духа⁵⁾. Вибрання не дається на підставі походження, особистих якостей, заслуг чи виховання; воно є незаслуженою і незбагненною благодаттю Бога⁶⁾⁷⁾⁸⁾. Число спасенних визначене наперед⁹⁾; воно включає малих дітей¹⁰⁾ і тих, хто не здатен зрозуміти євангелію.

Питання предестинації цілком перебуває в межах влади Божого провидіння¹⁾. Ми, люди, бачимо лише те, що перед нашими очима, і не можемо в цій справі виносити остаточного суду нікому — навіть собі самим²⁾. Віруючі переживають запевненість³⁾ Святого Духа, і все ж мусять до самого кінця свого життя перебувати в смиренні та послуху, йдучи за Христом⁴⁾.

Зі Своєї благодаті¹⁾, у Свій призначений час і Своїм способом Бог дієво кличе тих²⁾³⁾, хто від вічності записаний у книзі життя⁴⁾. Він звертається до них через Своє Слово і через нього силою Святого Духа оживляє їх⁵⁾ з темряви духовної смерті та вводить у світло і життя з Христом. Ніхто не здатен своєю силою⁶⁾ вирватися з темряви гріха, і ніхто не може прийти до Ісуса Христа, якщо небесний Отець не приверне його до Нього⁷⁾. Жодна людина сама по собі не шукає Бога⁸⁾, і без дару віри ніхто не може належно вірити в Нього⁹⁾. Однак це не звільняє християн від обов’язку проповідувати євангелію всім людям¹⁰⁾; Писання зобов’язує їх до цього.

Писання говорить про значення людської волі¹⁾ та людських зусиль. Навіть люди поза Христом вільно роблять багато похвального. Проте людські добрі вчинки все ж не можуть зробити людей праведними перед Богом; виправдання має бути уможливлене для людської волі та для людських пошуків Бога²⁾ (які теж необхідні) через дію Святого Духа в людині³⁾. За винятком віднайдення людського шляху назад до „раю, до дерева життя“ і в Божу присутність⁴⁾, природна людська воля справді вільна і незалежна; вона не є лише ілюзією чи вигадкою⁵⁾⁶⁾. Людська воля (за допомоги Святого Духа) необхідна також для зростання в духовному житті віруючих⁷⁾.

Цілком звільнена людська воля може постати лише в житті віруючих¹⁾, які визволені з-під панування Сатани та влади гріха²⁾, від грізного Божого суду³⁾, від прокляття закону⁴⁾ і від страху смерті⁵⁾. А сумління, підпорядковане Святому Духові, також веде до свободи, щоб не бути зв’язаним речами, які самі по собі не суперечать Божим законам, але можуть призвести до легалізму⁶⁾. Той, хто звільнений, погоджується з усім, що походить від істини й пов’язане з любов’ю Христа⁷⁾. Проте й тут криється небезпека грішити в ім’я „християнської свободи“⁸⁾.

Бог також збереже¹⁾ до самого дня вічності тих, кого привів до Христа²⁾³⁾ і кого дав Йому⁴⁾. Віруючі можуть проходити через життєві бурі й навіть через падіння, але вони покаються і повернуться до Бога, бо саме Він зі Своєї благодаті і заради Свого покликання⁵⁾ не дасть їм відпасти⁶⁾. Також у цій справі Божі шляхи для нас часто незбагненні; Він дивиться більше на Своє покликання, ніж на видимі нам людські діла⁷⁾.

Тих, хто має лише суто людську віру, вона підведе¹⁾²⁾. А ті, хто отримав Божий дар віри, люблять свого Спасителя³⁾ і живуть у страху Божому та в послуху Його слову⁴⁾; вони переживають певність спасіння, яку Святий Дух підтверджує в них⁵⁾. Ця певність не ґрунтується головно на людських почуттях; вона спирається на тверді факти спасіння⁶⁾, засвідчені євангелією⁷⁾, на внутрішні свідчення дарів благодаті Святого Духа⁸⁾ та на приношення Його плоду⁹⁾. Навіть істинний віруючий не завжди може переживати цю певність, особливо коли проходить через падіння та випробування; і перш ніж її отримати, він часто мусить довго за неї боротися¹⁰⁾. Набагато небезпечнішою є, однак, зухвала людська самовпевненість, яку Бог не підтвердить у вічності¹¹⁾.

Ми віримо в єдину спільноту церкви¹⁾ — усі збори всіх святих²⁾ — та наречену Христову³⁾, яка підпорядкована своїй Главі, Христу, служить Йому і молиться лише до Нього та до Бога Отця у Святому Дусі й істині. Церква складається лише з обраних і віруючих усіх часів, вірних істинному Богові та Христу: тих, хто вірою очікував обіцяного Месію, що мав прийти⁴⁾; тих, хто повірив у Нього за часу Його втілення⁵⁾; і всіх, хто вірою чекав і досі чекає на Нього, дехто з яких ще буде живий, щоб зустріти Спасителя, що приходить, на хмарах⁶⁾.

Усі наперед визначені, які повірили і повірять у Христа, які живуть богобоязливим життям згідно з Писанням і об’єднані Святим Духом, творять спільноту тіла Христового¹⁾ — Його невидиму церкву, яку не переможуть навіть ворота пекла²⁾. Проте у видимих церквах і громадах завжди були й завжди будуть деякі члени³⁾, які не належать до Божих викуплених дітей. Вони не є вівцями, що чують голос Пастиря⁴⁾, а увійшли в кошару церкви іншим шляхом, ніж через Христа⁵⁾⁶⁾. Дехто проведе все своє життя в церкві, інші ж будуть за своїми ділами розпізнані в громадах і, якщо відмовляться від покаяння та зміни, будуть виключені⁷⁾; але остаточне й досконале відділення „пшениці від кукілю“ та „овець від козлів“ звершить лише сам Господь церкви наприкінці віку⁸⁾⁹⁾. І, на жаль, сумним фактом є те, що цілі церкви й громади, так само як і юдеї, можуть стати синагогою сатани¹⁰⁾, поза підпорядкуванням євангелії Писання і поза Христом.

Зібраннями громади мають керувати призначені старійшини, які відповідають вимогам, наведеним у Писанні¹⁾²⁾, і яких громада відокремила³⁾ та затвердила для їхнього духовного служіння. Вони мають служити громаді особливо проповіддю та навчанням, відповідно до своїх дарів⁴⁾. Але завдання взаємного служіння в найрізноманітніший спосіб належить і до інших членів громади⁵⁾ — не лише одне до одного, а й до тих, хто навколо, як практичним служінням, так і в євангелії⁶⁾.

Від днів апостолів віруючі збиралися в місцевих громадах, якими керували старійшини¹⁾, і утворювали територіально незалежні церкви²⁾, ієрархічно непідпорядковані громаді в Єрусалимі чи в Римі. Громади підкорялися єдиному вченню євангелії та співпрацювали одна з одною³⁾, проте були незалежними церквами, і кожна громада мала всі дари Святого Духа, потрібні для служіння, керування та користі громади⁴⁾. Лише в період після імператора Костянтина I папи здійснили централізацію церкви й здобули вплив, владу та багатство. Нашими зразками, як духовно, так і організаційно, є громади ранньої церкви.

Від днів апостолів¹⁾²⁾ Христова новозавітна церква збирається для богослужіння, подяки, проповіді євангелії та дотримання Христових настанов, головно в день Господній — тобто в перший день після суботи — день, коли наш Господь славно воскрес³⁾⁴⁾ і коли був також посланий Святий Дух (на п’ятдесятий день після свята Пасхи⁵⁾). Дотримання суботи є також єдиною заповіддю з Десяти заповідей, яку Новий Заповіт не повторює і тому не вимагає. Отже, неділя не є „християнською суботою“.

Без дії Святого Духа в церкві громади й церкви з часом стануть лише „живими музеями традиції“¹⁾. Проте ми віримо, що головною спільною метою дії Писання та Святого Духа є перетворення особистого життя віруючих на дедалі більшу подібність до Господа Ісуса Христа²⁾. Тому ми з недовірою дивимося на християнські заходи, спрямовані на „радісні почуття“, на чудеса, на паломництва до відомих проповідників та на прагнення „свіжіших слів від Бога“ через „тлумачення мов“ і різні „позабіблійні“ об’явлення та книги — особливо коли навіть після цих особливих проявів і переживань у особистому та сімейному християнському житті цих віруючих не видно духовного зростання. Тож якими засобами Божий Дух насправді будує церкву й віруючих, покаже за їхніми плодами сам час³⁾; а остаточний суд винесе лише Господь.

Христос заповів, щоб церква дотримувалася лише цих двох настанов¹⁾²⁾.

Хрещення не є брамою до спасіння¹⁾²⁾; це добровільний акт, що підтверджує рішення віри та покаяння³⁾ залишити життя без Бога і всупереч Його заповідям, слухняно наслідувати приклад Ісуса і в хрещенні та приєднатися до громади віруючих⁴⁾. Малих дітей ми не хрестимо, бо вони ще не здатні прийняти таке рішення.

Хрещення, яке практикували апостоли та рання церква, не було хрещенням окропленням чи обливанням, а хрещенням зануренням¹⁾ (baptisma, хрестити — baptizein). Хрещення зображує „поховання“ гріховної природи охрещуваного в „водній могилі“ і його воскресіння з Христом до нового життя²⁾. Тому й ми хрестимо саме так.

Вечеря Господня є однією з найістотніших частин зібрання віруючих, бо веде їх до вдячності та до тіснішого спілкування зі своїм Спасителем¹⁾. Це найінтимніший спомин про страждання нашого Спасителя²⁾ і видиме зображення жертви Його тіла та пролиття Його крові для очищення наших гріхів і як достатній викуп перед святим Богом³⁾. Проте ми відкидаємо вчення, що хліб і вино під час спомину (меси) перетворюються на справжнє тіло і кров Господа. Церква звершує цю настанову на спомин⁴⁾. І тому ми також рішуче відкидаємо супутню догму про повторювану жертву⁵⁾ Христа в месі.

Ми віримо, що шлюб є Божою установою і від самого початку призначений лише для чоловіка і жінки¹⁾ — тобто лише для двох статей, створених Богом. Шлюб був даний людству для взаємної допомоги чоловіка і жінки²⁾, для законного примноження людського роду³⁾ та для захисту від сексуальної нечистоти⁴⁾. Господь Ісус оголосив шлюб союзом одного чоловіка з однією жінкою і не схвалював розлучення⁵⁾. Одружуватися можуть ті, хто за законом до цього дієздатний, і шлюб не повинен укладатися між близькими родичами⁶⁾. Християни не повинні одружуватися з невіруючими⁷⁾, а секс поза шлюбом, чи то до нього, чи під час нього, є розпустою⁸⁾. Через Писання Бог засуджує не лише гомосексуальну практику⁹⁾, а й усяку іншу збочену практику¹⁰⁾.

Урядова та світська влада існує у світі за Божим задумом¹⁾, і віруючі мають їй підкорятися. Ми маємо поважати її постанови та виконувати її настанови²⁾, навіть в епоху, що не бажає ні в чому підкорятися. Ми також маємо молитися за тих, хто при владі³⁾. Підпорядкування владі має починатися вже в родинах і у вихованні дітей (див. примітку 6 вище). Єдиний виняток, що дозволяє непослух — не лише щодо світської влади, — це коли їхні накази прямо суперечать Божій волі, відкритій у Писанні⁴⁾⁵⁾. Але віруючі мають також підкорятися керівництву своїх громад⁶⁾⁷⁾ і одне одному⁸⁾. Так само всі наші слова, а також будь-які необхідні світські обіцянки чи присяги мають бути завжди правдивими — наше „так“ завжди має означати „так“, а наше „ні“ — „ні“⁹⁾. Віруючий має шанувати владу не заради самої влади і не зі страху, а тому, що підкоряється Христу та Його слову¹⁰⁾, яке це наказує.

Ми віримо, що життя не закінчується смертю¹⁾. Тіло розпадається на порох²⁾, але людський дух не зникає³⁾. Дух віруючого переходить до близькості Бога (рай⁴⁾), де очікує свого повного прославлення, а дух невіруючого переходить до гадесу, місця мучливого очікування⁵⁾ остаточного осуду в геєні — озері вогняному⁶⁾. Біблія не відкриває жодної можливості посмертного „виправлення“ в чистилищі.

Ми віримо, що при першому воскресінні мертвих мертві тіла віруючих будуть оновлені, перетворені¹⁾ і знову поєднані зі своїм духом. Воскреслі тіла будуть духовними²⁾ (і будуть подібні до теперішнього прославленого тіла Христа³⁾). Ті вірні, які ще будуть живі в час воскресіння, так само матимуть свої тіла перетворені, і разом із Христом вони царюватимуть тисячу років⁴⁾. Невіруючі воскреснуть лише після закінчення тисячоліття, для остаточного осуду⁵⁾.

Ми віримо, що перед завершенням віків Господь Ісус прийде вдруге, цього разу як Цар царів і Господь панів¹⁾²⁾³⁾. Він прийде у Своїй славі й царюватиме на цій землі впродовж усього тисячоліття — тисячі років⁴⁾.

Ми віримо, що тисячоліття буде не просто символічним періодом правління Ісуса, а Його справжнім царюванням¹⁾ у межах Божого царства на землі. Ті, хто вірить у буквальне тисячоліття, проте не погоджуються щодо часу вознесення церкви. Ми схиляємося до преміленіалізму (тобто що Господь Ісус вознесе церкву перед семирічною скорботою, яка передує тисячоліттю). Писання, однак, чітко не відкриває часу цього вознесення, і тому це питання не повинно ставати причиною розділення.

У Своїй суверенності Бог призначив день¹⁾, у який Він справедливо судитиме світ, занепалих ангелів і людство перед великим білим престолом. Цей суд Він звершить через Свого Сина, якому доручив його²⁾. Бо після тисячоліття Сатану буде випущено, і він знову обманюватиме весь занепалий світ³⁾. Суд відбудеться після знищення Сатани та військ зла в Армагеддоні⁴⁾. Лише після цієї остаточної перемоги Ісуса відбудеться загальне воскресіння⁵⁾, і люди всіх часів (крім уже воскреслих і вознесених віруючих) будуть судимі перед білим престолом⁶⁾. Усі їхні мотиви та діла буде справедливо зважено⁷⁾, а вирок буде винесено відповідно до імен, записаних у книзі життя⁸⁾⁹⁾. Усі, хто не буде знайдений там записаним, будуть разом із Сатаною, Смертю та Гадесом укинуті в геєну — озеро вогняне. А помилувані й благословенні радісно житимуть повіки в Божій славі та в присутності Агнця в новому Єрусалимі¹⁰⁾.

Однією з цілей, які мав би показати всім звершення останнього суду, є Божа суверенна сила здійснити Свою волю¹⁾. Він має застерегти тих, хто під впливом Божого Духа дозволяє судові застерегти себе і кається²⁾. Він має показати незбагненну Божу благодать до тих, кого Він спас через Господа Ісуса Христа³⁾ і кому дарував блаженне вічне життя у Своїй присутності. І він має також виявити Його справедливість, покаравши всяку силу зла⁴⁾ і всіх, хто вільно й у гордині чинив опір Божим задумам.

Для віруючих Божий суд є також урочистим нагадуванням, що Бог не лише милостивий¹⁾, а й праведний Отець²⁾, Який не залишає гріха без уваги і не залишає Своїх дітей без дисципліни — і що жоден із нас, хто вірить, не повинен слабшати в пильності, послуху й любові, оскільки не знаємо, коли наш дорогий Спаситель знову прийде на землю по нас³⁾.